Час іде, діти ростуть.... Не зоглядишся, як вони вже на порозі самостійного життя. Чи правильно ти виховав свою дитину? Думаєш і розумієш, що все ж щось упущено.... А час назад не повернеш. Тому наступні поради, можливо, допоможуть батькам уникнути помилок у вихованні дітей.
1. Діти - наше дзеркало. Ні в якому разі не можна вести себе так, як ми не хочемо, щоб поводилися наші діти.
2. Не примушуй дитини зробити те, що зробити дійсно необхідно. Одного такого разу достатньо для того, щоб дитина перестала робити це за власним бажанням.
3. Не кажи, що не будеш любити малюка в разі неслухняності!
4. Не кажи, що тобі все одно.
5. Ні в якому разі не намагайся домогтися свого, лякаючи дитину.
6. Не критикуй дитину (адже віна найкраща!). Критикуй сам поганий вчинок.
7. Завжди пояснюй, чому в даній ситуації необхідно вчинити саме так.
8. Якщо немає можливості пояснити відразу, пообіцяй, що поясниш пізніше і обов'язково виконай обіцянку.
9. Не налаштовуй дитини проти когось, не «грузи» своїми проблемами.
10. Не роби все за дитину, дай їй можливість самовиражатися і осягати світ на своїх помилках.
11. Не нехтуй ласками.
12. Заохочуй індивідуалізм, поважай думку дитини.
13. Не критикуй нікого в присутності дитини.
14. Не критикуй дитини та чоловіка у присутності сторонніх.
15. У випадку дитячої агресії:
а) допоможи малюкові висловитися, сказати про свої почуття;
б) знайди прийнятний спосіб виплеску агресії (наприклад, бій подушками);
в) якщо малюк вчинив погано, необхідно не розлютитися, а турбуватися і образитися.
16. Поважай почуття близьких, всі ми люди і маємо право як на позитивні , так і на негативні емоції.
17.Обговорюй в сім'ї всі виникаючі проблеми.
18.Відповідай дитині про відносини батьків, але ..
19. Не дозволяй дитині втручатися у відносини батьків, ставати на чиюсь сторону.
20. Не відмінюй покарань, даних чоловіком.
21. Визнавай авторитет чоловіка в якихось питаннях.
22. Підтримуй авторитет чоловіка в очах дітей.
23. Щиро цікався як радощами, так і печалями дітей і чоловіка.
Як відучити дитину від комп'ютерних ігор
В даний час практично в кожній сім'ї є комп'ютер або ігрова приставка. Безумовно, сам по собі комп'ютер річ потрібна і навіть необхідна. Але, як будь-який інструмент, його можна використовувати по-різному. Адже, приміром, молотком можна забити цвях, а можна і вдарити кого-небудь. Так само йде справа і з комп'ютером: хтось шукає в ньому інформацію для шкільних доповідей або слухає курс англійської мови, а хтось грає дні й ночі безперервно у всілякі стрілялки або гонки. Що ж робити розгубленим батькам, якщо їх чадо всерйоз стало захоплюватися комп'ютерними іграми? Далі ми наведемо вам кілька порад, як можна виправити ситуацію.
Ігроманія - це серйозно
В першу чергу, як це не дивно, потрібно почати виправлення ситуації з себе. Багато батьків дозволяють грати дитині в будь-який час, особливо не звертаючи на це увагу - головне, що сидить він при цьому будинку і не треба хвилюватися. Все добре, що в міру, і ваша головна задача усвідомити масштаби можливої небезпеки. У чому ж, власне, полягає небезпека надмірного захоплення комп'ютерними іграми? Все досить просто.
Незміцніла психіка дитини дуже швидко впадає в залежність, будь-то пристрасть до алкоголю, наркотичних речовин або до ігор. Так-так, гри багато фахівців порівнюють саме з цими згубними звичками. У професійній термінології є спеціальне слово для позначення патологічної залежності від ігор - лудомания. Як правило, захоплення нешкідливими іграми, якщо йому дати можливість розвиватися безконтрольно, може перерости в захоплення азартними іграми і автоматами. Дитина вже просто не може сам зупинитися і усвідомити, що він робить. Крім того, постійні сидіння за комп'ютером призводить до ожиріння, зниження зору і відсутності «живого» спілкування з однолітками.
Коли пора починати турбуватися?
Як ми вже згадували вище, сама по собі гра не являє собою загрози, якщо не поглинає повністю розум і волю дитини. Тому вам потрібно зрозуміти, наскільки ваша дитина схильний до лудоманії. Якщо гра стала для нього єдиним заняттям, його друзі з ним більше не спілкуються і колишні захоплення не цікавлять - це привід для хвилювання. Поспостерігайте за дитиною протягом тижня, а ще краще попросіть його вести разом з вами облік часу на ігри. Можливо, ваша дитина не розуміє, як багато вільного часу забирає гра, адже в цей момент час летить непомітно. Якщо відсоток витрачається вільного часу на ігри в тиждень наближається до 40 - це привід бити на сполох.
Як виправити ситуацію?
Далі ми перерахуємо деякі правила, яких потрібно дотримуватися, щоб повернути дитину в реальність.
Встановити причину захоплення
Як правило, відхід у віртуальний світ - це реакція дитини на дійсність. Можливо, йому просто нудно, тому він нічим не захоплюється і нічим не зайнятий. Або ваша дитина стала грати в війни і стрілялки, так як хоче вилити накопичену агресію на своїх кривдників, але в реальному житті зробити цього не може. У будь-якому випадку, краще всього знати причину, щоб боротися із залежністю. Поговоріть з вчителями або класним керівником, батьками його друзів і самими друзями. Так вам буде простіше зрозуміти свою дитину. Питати ж у самого ігромана сенсу немає, швидше за все відповідь буде «це прикольно» або «всі грають, і я граю».
Переключити увагу
Найкращою панацеєю буде запропонувати якусьабо альтернативу комп'ютерним іграм. Це може бути спортивна секція, музичний інструмент або танці. Вибирати потрібно те, що подобатися дитині, не в якому разі не треба записувати його або її в гурток насильно. Зводить дитини на змагання або виступу, щоб розбудити інтерес до чогось ще. Поясніть, що набагато краще бути красивою, сильною та успішною людиною в житті, ніж на моніторі комп'ютера.
Творчий підхід
Як правило, заняття на комп'ютері яким би воно не було, сприймається дитиною як справжня гра. Покажіть йому, які можливості таїть у собі комп'ютер, адже він може бути не тільки марною тратою часу, але і вельми корисною річчю. Купуйте дитині різні програми для відомості музики, для створення кліпів, обробки фото або ж покажіть сайти по листуванню з іноземними друзями. Так ваша дитина зможе відчути успіх не тільки в MMPORG іграх, але й у досить корисних ресурсах. І, звичайно ж, помічайте його успіхи і підтримуйте його. Навіть домашні завдання стануть цікавіше, якщо ви навчите шукати правила російської мови в інтернеті або покажіть відео хімічної реакції.
Як правильно поставити заборони на гру
Поставте чіткі умови коли і скільки можна грати. Але будьте обережні, такі заборони ні в якому разі не повинні мати заохочувальний характер!
Правила типу «отримав п'ятірку - можеш півгодини пограти» ні в якому разі не потрібно застосовувати, адже таким чином у дитини з'явитися фальшиве відчуття, що гра - це щось хороше, це нагорода, до неї треба прагнути.
Так само абсолютно не вірно повністю забороняти дитині грати, аж до установки паролів та інших засобів. Заборонений плід як правило солодкий і такими діями ви лише розбудіть в дитині протест. А грати при цьому він буде у друзів або в ігрових клубах і ви зовсім втратите контроль над ситуацією.
Грайте разом з дитиною
Вельми винахідливий варіант боротьби з лудоманією пропонують американські вчені. Почніть грати з вашою дитиною, тим самим ви зможете показати, що вам не чуже його захоплення і зможете зсередини відстежувати ситуацію. Поступово можна перевести дитину зі стрілялок та інших не найбільш інтелектуальних ігор на їх більш корисні аналоги: квести або головоломки. До того ж, граючи з ним в гру, у вас з'явитися можливість контролювати час, звучати це може приблизно так: «Ти зробив уроки? Молодець. Тоді давай прокачаємо сьогодні разом один левел (рівень) ».У випадку, якщо дані поради не допомагають, і ваша дитина стрімко наближається до серйозних проблем, не відкладайте похід до професійного психолога. Його найкраще зробити спочатку самостійно, так би мовити на розвідку, а вже потім взяти з собою і вашої дитини. Найголовніше ні в якому разі не сваріть дитину, адже зараз він дуже вас потребує, хоча і не усвідомлює цього.
Як оцінювати шкільні «успіхи» своїх дітей
Як ставитись до шкільної оцінки в сім'ї? Як зробити так, щоб ваше ставлення позитивно впливало на вашу дитину, а не пригнічувало її ще більше.
Правило 1: заспокойтеся. Сконцентруйте свою увагу на диханні: один, два, ...десять... Відчуйте спокій, рівновагу. Згадайте про свої колишні «успіхи». «Постійте в черевиках» своєї рідненької дитини. А тепер можна починати розмову, а може... тільки послухати дитину, співчуваючи її бідам, а може... допомогти розібратись у складній теоремі, а може... Пам'ятайте, що спілкуватися в люті, роздратуванні – все одно, що включити в автомобілі «газ» і натиснути на гальма.
Правило 2: не поспішайте. Старий, вічний педагогічний гріх. Ми очікуємо від дитини «все й одразу». Ми вимагаємо негайних успіхів, іноді не отримуємо їх, але при цьому навіть не уявляємо, як нашкодили. Нам потрібно, щоб дитина вчилася сьогодні добре, ми примушуємо її – вона вчиться, але стає «зубрилкою» і ненавидить учення, школу, а може й ...вас
Правило 3: безмежна любов. Ви любите свою дитину, незважаючи на її «успіхи» у школі. Вона відчуває вашу любов, і це допомагає їй бути впевненою в собі і подолати невдачі. А як же ставитися до невдачі? Вона вас засмучує і... все.
Правило 4: не бийте лежачого. «Двійка», а для когось і «четвірка» - достатнє покарання, тому недоцільно двічі карати за одні й ті ж помилки. Дитина очікує від батьків не докорів, а спокійної допомоги.
Правило 5: щоб позбавити дитину недоліків, намагайтеся вибрати той, якого ви найбільше хочете позбавитися, і говоріть тільки про нього.
Правило 6: вибирайте найголовніше, порадьтеся з дитиною, почніть з ліквідації тих шкільних труднощів, котрі найзначніші для неї. Але якщо вас турбує, наприклад, швидкість читання, не вимагайте одночасно і виразності, і переказу.
Правило 7: головне – хваліть виконавця, а критикуйте невиконання. Дитина схильна будь-яку оцінку сприймати глобально, вважати, що оцінюють всю її особистість. У ваших силах допомогти відокремити оцінку її особистості від оцінки її роботи.
Правило 8: найважче: оцінка повинна порівнювати сьогоднішні успіхи дитини з її власними вчорашніми, а не тільки з державними нормами оцінювання та успіхами-неуспіхами сусідського Івана.
Правило 9: не скупіться на похвалу: будуючи стосунки з власною дитиною, не орієнтуйтеся тільки на шкільні оцінки. Нема такого двієчника, котрого немає за що похвалити.
Правило 10: виділіть у морі помилок острівок успіху, на якому зможе триматися, укорінюватися дитяча віра в Себе і в успіх своїх навчальних зусиль. Оцінювати дитячу працю потрібно досить індивідуально, тактовно. Саме при такій оцінці в дитини нема ні ілюзії повного успіху, ні відчуття повної невдачі.
Правило 11: ставте перед дитиною найбільш конкретні та реальні цілі, і вона спробує їх досягти. Не спокушайте дитину цілями, яких неможливо досягти.
Правило 12: не рвіть останню нитку. Досить часто дорослі вимагають, щоб до занять улюбленою справою (хобі) дитина виправила свою успішність у навчанні. У ряді випадків така заборона має стимулюючий характер і справді спонукає дитину до навчання. Але буває це тоді, коли справи з навчанням ще не дуже запущені і до нього ще є інтерес. Якщо ж зацікавленості вже нема, а в дитини є хобі, сфера живого інтересу, то треба не забороняти, а всіляко підтримувати, бо це саме та ниточка, за яку можна «витягнути» дитину до активного життя у навчанні.
Для того, щоб ці правила виявились ефективними, необхідно їх об'єднати: дитина повинна бути не об'єктом, а співучасником власної оцінки, її слід навчити самостійно оцінювати свої досягнення. Уміння себе оцінювати є необхідним компонентом уміння вчитися – головного засобу подолання труднощів у навчанні.
Як виховати дисципліновану дитину
Як це не парадоксально, але дітям теж потрібні порядок і правила поведінки — вони на них очікують. Виконання писаних і неписаних законів людського існування робить життя маленької людини зрозумілим, передбачуваним, створює відчуття безпеки. Батькам знайомі ситуації, коли їхня дитина, ще немовлям, опинившись поза домівкою, у незнайомому місці, починає вередувати, плакати і заспокоюється, лише повернувшись додому, до звичного оточення.
Дорослішаючи, діти інтуїтивно відчувають, що за батьківськими «не можна» прихована турбота про їхню безпеку, благополуччя. За сучасних умов, коли більшість батьків багато працюють, аби забезпечити сім'ю, діти з таких родин часто жалкують, що батьки дозволяють їм дуже багато, навіть те, що заборонено іншим. Вони мотивують це тим, що батькам до них просто байдуже. Проте виникає запитання: чому діти, почуваючись захищенішими за умов встановленого дорослими порядку і чіткої регламентації правил, водночас намагаються порушувати ці порядок та правила? Існує багато причин, але найголовніша — діти насправді повстають не проти власне правил і вимог, а проти засобів їх «впровадження в життя», тобто проти силових методів, дій, проти авторитаризму батьків. Тому спробуємо відповісти на інше запитання: як батькам знайти шляхи до безконфліктного виховання дисциплінованості у дитини?
Відомий психолог Юлія Гіппенрейтер сформулювала кілька правил, які допомагають батькам встановлювати і підтримувати безконфліктну дисципліну дітей у родині. Так би мовити, правила про правила.
Перше правило
У житті кожної дитини обов'язково мають існувати певні обмеження, вимоги, заборони, тобто правила. Це корисно пам'ятати тим батькам, які прагнуть уникати сімейних конфліктів, намагаються якнайменше засмучувати дитину. Як результат, вони потурають капризуванням, вимогам дитини.
Друге правило
Обмежень, вимог, заборон, тобто правил, не повинно бути забагато і вони мають бути гнучкими. Дотримання цього правила застерігає батьків від інших крайнощів — виховання в дусі «закручування гайок», або авторитарного стилю.
Обидва правила, разом узяті, передбачають наявність у батьків почуття міри, їх особливу мудрість у розв'язанні питань щодо «можна» і «не можна» у взаєминах із дітьми. Знайти золоту середину між потуранням і авторитаризмом батькам допоможе образ чотирьох кольорових зон поведінки дитини: зеленої, жовтої, помаранчевої і червоної. Ідея цих зон належить всесвітньо відомому американському вченому-психологу X. Джайнотгу. Ми ж її інтерпретуємо відповідно до поставленої проблеми.
До зеленої зони належить усе, що дозволено робити дитині за власним вибором або бажанням. Наприклад, якими предметами і в які ігри гратися, що робити раніше (йти гуляти чи виконувати домашні завдання), з ким дружити і кого з друзів-приятелів запрошувати в гості.
Звісно, не всі батьки погодяться на такий експеримент, і їх побоювання можна зрозуміти, але, повторюючись день за днем, їхні хвилювання, прагнення тотальної регламентації дитячого життя стають усе обтяжливішими як для них самих, так і для дітей.
Жовта зона — це територія «відносної свободи», де дитині дозволяється хоча і діяти за власним вибором, але в «певних межах», інакше кажучи, вирішувати вона може сама, але за умови дотримання встановлених правил. Наприклад, можна дозволити дитині сісти за уроки, коли вона цього забажає, але завершити роботу точно о восьмій вечора. Можна гуляти в дворі, але більше нікуди не йти.
Жовта зона дуже важлива: саме тут дитина привчається до внутрішньої дисципліни з механізмом «ззовні всередину», а саме: спочатку батьки допомагають дитині стримувати імпульси, бути обачливою і вчитися контролювати себе саме за допомогою норм і правил, напрацьованих у родині. Поступово, звикаючи до встановлених правил, дитина починає виконувати їх без особливого напруження. Проте це матиме місце лише у тих випадках, коли виконання правил не провокує постійних конфліктів між дорослими і дитиною.
Тому безконфліктне прийняття дитиною вимог і обмежень має бути предметом
постійної батьківської турботи. Батькам варто в кожному випадку
спокійно, але стисло пояснювати, чим викликана їхня вимога, обов'язково
підкреслюючи, що саме залишається дитині для її вільного вибору. Якщо
діти відчувають повагу до їхнього почуття свободи і самостійності, вони
легше сприймають батьківські обмеження.
У помаранчевій зоні знаходяться такі дії дитини, які взагалі батьками не схвалюються, але в особливих ситуаціях за певних обставин допускаються. Наприклад, дитина щовечора лягає спати о десятій, але цього дня улюблена футбольна команда грає матч на Кубок УЄФА. Гра розпочинається о дев'ятій вечора і завершується пізно. Або ювілей бабусі, яка проживає у передмісті, припадає на будень, і вся родина їде привітати ювілярку. Звісно, у день футбольного матчу дитина лягає значно пізніше і в день народження бабусі пропускає заняття у школі, чого в інших випадках батьки б не дозволили.
Відомо, що виняток лише підтверджує правило. Батькам не слід боятися подібних винятків, якщо вони справді нечасті та виправдані. За таких умов діти дуже вдячні батькам за те, що ті йдуть назустріч їхнім бажанням та потребам і готові дотримуватися встановлених норм в інших ситуаціях.
Нарешті в останній, червоній зоні знаходяться дії дитини, неприйнятні за жодних обставин — це категоричне батьківське «не можна», з якого не буває винятків. Дитина має усвідомити, що, наприклад, бити слабших, ламати створене іншими, брати чуже, лихословити, брехати і ще багато чого — не можна ніколи. Перелік цього «не можна» дорослішає разом із дитиною і долучає її до серйозних моральних норм і соціальних заборон.
Отже, всі зони, разом узяті, свідчать: правило відрізняється від правила. І батьки завжди можуть знайти «золоту середину» між готовністю розуміти дитину і бути твердими, між гнучкістю і непохитністю у вихованні дисциплінованості у сина чи доньки.
Третє правило
Батьківські вимоги не повинні мати протиріччя з важливішим потребами
дитини. Так, дуже часто батьківське «не можна» стосується дитячої над
активності: не можна багато бігати, стрибати, лізти на дерева і паркани,
кидатись камінням, малювати будь-де, голосно кричати і сміятися тощо.
Забороняти це і ще багато чого дитині — усе одно що намагатися загатити
повноводну річку, тому що все назване вище є ознакою дуже важливих для
розвитку дитячої особистості потреб — у русі, пізнанні, вправлянні.
Батькам слід спрямовувати дитячу надактивність у безпечне русло: можна «досліджувати» калюжі, але у високих чоботах; можна розібрати годинник, але несправний; грати у футбол також можна й потрібно, але не в приміщенні і подалі від сусідських вікон; навіть кидати каміння в ціль можна, якщо нікого немає поруч.
Починаючи з 10-11-ти років, спілкування з ровесниками стає дуже важливим для дітей. Діти збираються в групи, великі й маленькі, все частіше проводять час поза домівкою, більше зважають на думки ровесників, аніж батьків.
Аби попередити ускладнення, батьки мають бути дуже обачними у своїх заборонах «не дружити», «не ходити», «не вдягати». Справа в тому, що в цьому віці дитина все частіше сприймає батьківські заборони як загрозу власному статусу, вона боїться стати «білою вороною», предметом глузування, бути неприйнятою товаришами. І якщо на одній шальці терезів — місце дитини серед однолітків, а на другій — батьківське «не можна», то, швидше за все, переважить перше. Батьки мають виявити терпіння, толерантність і навіть філософський погляд на проблему, аби спокійно, з розумінням сприйняти підліткову манеру одягатись, сленг, музичні вподобання, зачіски тощо.
Психологи порівнюють цей період у житті дітей із віковими інфекційними хворобами: усі підхоплюють, усі хворіють у більш або менш серйозній формі та через певний час одужують. Але варто батькам розпочати конфлікти з цих приводів — і контакт із дитиною, її довіра будуть втрачені, дисциплінованість зруйнована. Значно краще, якщо дорослі зосередять увагу на вихованні у дітей загальних, вічних цінностей: чесності, працелюбства, шляхетності, поваги до особистості іншого. Причому важливо не лише вербально виховувати їх у дитини, а й реалізовувати зазначені якості у взаєминах із дитиною, чого вона очікує від батьків і сподівається отримати.
Четверте правило
Обмеження, вимоги, заборони повинні узгоджуватися поміж усіма дорослими членами сім'ї, постійно підтримуватись. У ситуації розбіжностей, неузгодженостей дитина не може призвичаїтись до вимог, засвоїти певні правила, звикнути до дисципліни/ Вона звикає домагатись свого, провокуючи дорослих на конфронтаційні взаємини.
Навіть якщо один із батьків не згодний із думкою другого, краще обговорити ситуацію, що склалась, за відсутності дитини і дійти компромісу.
Не менш важлива послідовність у дотриманні правил і вимог. Важливо зрозуміти, що попри невеликий вік і досвід, дитина весь час випробовує дорослих на «міцність» і сприймає лише те, що не піддається «деформації», а інакше привчається наполягати, вимагати, скиглити, ридати.
П'яте правило
Тон, яким повідомляється вимога або заборона, має бути швидше дружнім, аніж нотаційним, директивним. Будь-яка заборона бажаного є важким іспитом для дитини, а якщо ця заборона висловлена сердитим або владним тоном, іспит стає вдвічі важчим. Не варто на запитання сина або доньки «Чому не можна?» відповідати: «Тому, що я так сказав!», «Не можна і все!» Доречніше стисло пояснити: «Це небезпечно», «Вже пізно», «Ти можеш зашкодити навколишнім і собі». Пояснення має бути коротким, чітким, зрозумілим і повторюватися лише раз. Якщо дитина постійно перепитує «Чому не можна?», то справа не в тому, що вона не зрозуміла, а в тому, що їй важко перебороти свої бажання або небажання підкорятися.
Дуже корисно заздалегідь обговорювати з дитиною виконання правил і вимог, нагадуючи про них і попереджаючи можливі труднощі. У таких випадках місія батьків — бути помічниками дитини у виконанні нею добровільних зобов'язань, а не суворими наглядачами.
Існує висока вірогідність, що дотримання дорослими цих нескладних правил виховання збагатить їхні взаємини з дитиною цінним досвідом безконфліктної дисципліни.
Кожна дитина робить залюбки дві речі: вона або співпрацює з батьками, або пручається. (І те, й інше дозволяє дитині залишатися в центрі уваги — а це для неї дуже важливо.) Тому питання дисципліни розв'язується дуже просто: з раннього віку потрібно поводитися так, щоб дитина зрозуміла: їй вигідно співпрацювати з вами.
Більш того, будь-яка дитина слухається не тому, що вона народилася такою свідомою.
Діти слухаються нас у тих випадках, коли бачать, яка їм від цього буде користь, або знають, що за «злочином» піде покарання. Усі інші варіанти, крім гри не працюють.
Щоб діти були відмінниками, їх треба виганяти на вулицю!
Учені
з Колорадського університету в Боулдері (University of Colorado)
провели дослідження з метою з’ясувати, які заходи допомагають дітям
розвивати свій потенціал і досягати поставлених цілей, зокрема і в
навчанні.
“В останні роки в інтернеті та ЗМІ не вщухають дискусії на тему правильного виховання дітей, у яких беруть участь як прихильники жорстких заходів, так і прихильники вільного способу життя. І саме тому було важливо провести дослідження в цій області та відповісти на актуальне запитання, який підхід можна вважати правильним“, – говорить професор психології та неврології Юко Мунаката (Yuko Munakata).
Для цього вчені на чолі з Джейн Баркер (Jane Barker) почали стежити і фіксувати повсякденну діяльність шестирічних дітей 70 батьків, умовно розділяючи її на більш і менш структуровану.
До більш структурованих дій належали хатня робота, фізичні вправи, виконання домашніх завдань і релігійна активність. А менш структуровані містили ігри на самоті та з іншими людьми, соціальні екскурсії, огляд визначних пам’яток і читання.
Проаналізувавши результати, дослідники з’ясували, що діти, які присвячували більше часу менш структурованій діяльності – гралися на вулиці, ходили в зоопарк або читали книги, – були здатні продуктивніше ставити власні цілі та продумувати способи їх досягнення, не розраховуючи на допомогу дорослих.
А от діти, які прискіпливо сиділи над домашніми завданнями або уроками гри на фортепіано, були менш здатні самостійно ставити перед собою цілі та досягати їх реалізації.
“Гнучкий перехід між різними видами діяльності допомагає їм (дітям) успішно справлятися із завданнями та не застрявати на одному з них, злостячись на самого себе, – пояснює Юко Мунаката. – Розвинені в дитячому віці виконавчі функції мають важливе значення в подальшому житті, оскільки вони впливають на академічну успішність, матеріальний добробут і навіть на здоров’я“.
“В останні роки в інтернеті та ЗМІ не вщухають дискусії на тему правильного виховання дітей, у яких беруть участь як прихильники жорстких заходів, так і прихильники вільного способу життя. І саме тому було важливо провести дослідження в цій області та відповісти на актуальне запитання, який підхід можна вважати правильним“, – говорить професор психології та неврології Юко Мунаката (Yuko Munakata).
Для цього вчені на чолі з Джейн Баркер (Jane Barker) почали стежити і фіксувати повсякденну діяльність шестирічних дітей 70 батьків, умовно розділяючи її на більш і менш структуровану.
До більш структурованих дій належали хатня робота, фізичні вправи, виконання домашніх завдань і релігійна активність. А менш структуровані містили ігри на самоті та з іншими людьми, соціальні екскурсії, огляд визначних пам’яток і читання.
Проаналізувавши результати, дослідники з’ясували, що діти, які присвячували більше часу менш структурованій діяльності – гралися на вулиці, ходили в зоопарк або читали книги, – були здатні продуктивніше ставити власні цілі та продумувати способи їх досягнення, не розраховуючи на допомогу дорослих.
А от діти, які прискіпливо сиділи над домашніми завданнями або уроками гри на фортепіано, були менш здатні самостійно ставити перед собою цілі та досягати їх реалізації.
“Гнучкий перехід між різними видами діяльності допомагає їм (дітям) успішно справлятися із завданнями та не застрявати на одному з них, злостячись на самого себе, – пояснює Юко Мунаката. – Розвинені в дитячому віці виконавчі функції мають важливе значення в подальшому житті, оскільки вони впливають на академічну успішність, матеріальний добробут і навіть на здоров’я“.
Активне слухання – ключ до виховання
«Ти ніколи мене не слухаєш!!!» – крик дитини відлунює по всьому дому...
Ви коли-небудь зіштовхувалися з чимось подібним? Такі ситуації добре знайомі багатьом батькам. Іноді після вечері, коли домашні завдання ще не зроблені, навіть обережне нагадування про необхідність вивчити параграф з історії може перетворитись на третю світову війну. А коли ви з чоловіком опановуєте себе і знову набуваєте здатності міркувати розсудливо, ваш син, ображено зачинившись у своїй кімнаті, кричить вам звідти: «Я просто хочу, щоб ви, батьки, мене слухали й чули!». Але ви ж його чуєте! Чи ні?
Слухати можна по-різному. Щоб мати можливість аналізувати свої проблеми й колективно придумувати рішення, фахівці пропонують використовувати так зване «активне слухання». Дивно, але активне слухання також допомагає батькам ставати більш ефективними наставниками й вихователями.
Активне слухання вимагає повністю зосередитись на тому, що каже інша людина, не передбачати, що вона скаже далі, почувши перші кілька слів, і не відволікатись на придумування ідеальної відповіді, у той час як вона розмовляє з вами. Активне слухання вимагає відкинути припущення й зосередитись на тому, щоб зрозуміти почуття, мотиви й погляди іншої людини.
Ми цього не усвідомлюємо, але більшу частину часу ми, батьки, взагалі не слухаємо активно. Ми часто виправляємо дітей або пропонуємо свої рішення після того, як вислухали лише кілька слів? Як часто ми втрачаємо терпіння, коли діти намагаються перетворити свої складні думки й емоції на зв'язні речення? Як часто ми просто кидаємо погляд на ситуацію та вже знаємо, що треба робити, навіть не даючи дітям шансу щось пояснити? Настав час переглянути свій підхід до спілкування з дітьми.
Активне слухання – ключ до ефективного виховання
Будь-які стосунки будуються на спілкуванні. Але позитивні навички спілкування не приходять відразу. Вони вимагають практики й роботи над собою. Виховання, власне, це стосунки за допомогою спілкування. І активне слухання допомагає нам налагоджувати кращі стосунки з нашими дітьми.
Коли дитина відчуває, що її чують, вона знає, що її поважають, цінують і люблять. Коли наші діти відчувають, що ми дійсно слухаємо їх, це розвиває їхню упевненість у собі й підвищує самооцінку, до того ж знижує кількість суперечок. Це допомагає дітям відчувати себе розумними та здібними, а також розвиває емоційний інтелект.
Один з найбільш напружених моментів у житті сім'ї спостерігається відразу після приходу дитини додому зі школи. Над нею незримо висить необхідність виконати домашні завдання, позайматись на музичному інструменті, і батьки хочуть, щоб дитина відразу ж бралась до вирішення цих завдань. Але вона вважає за краще дочекатись більш сприятливого моменту. Це примушує батьків серйозно нервувати. І як тільки вони намагаються примусити дитину робити свою домашню роботу, це призводить до гніву, емоційних зривів і погано виконаної роботи.
Цілеспрямовано налаштовуючись на активне слухання, ви зможете домогтися зовсім іншого розвитку подій. Ось кілька порад про те, як почати слухати дитину активно.
1. Зробіть глибокий вдих
Справді, вдихніть глибше. Зверніть увагу на те, що ви зараз відчуваєте. Ви гніваєтеся? Засмучені? Роздратовані? Видихніть і заспокойтесь. Переносити в розмову з дитиною свій гнів або стан фрустрації, викликані вашим сприйняттям ситуації (або тим, що сталося протягом дня, - що ще гірше), не найкраща ідея. Ви досягнете кращих результатів, якщо збережете спокій, відкритість і позитивне ставлення.
2. Зоровий контакт
Зоровий контакт демонструє увагу й інтерес до того, що людина каже. Тому позбудьтесь усіх чинників, що відволікають. Приберіть телефон, вимкніть телевізор і відкладіть книгу. Є тільки ви й дитина. Деякі діти неохоче йдуть на зоровий контакт. У цьому випадку проявіть делікатність і ввічливо попросіть малюка подивитись на вас. Підтримуючи зоровий контакт, ви показуєте дитині, що вона для вас важлива.
3. Визначте мету
Скажіть дитині, про що ви хочете з нею порозмовляти. Наприклад: «Петре, я хотів(ла) би порозмовляти з тобою про домашню роботу». Це допоможе прибрати будь-які застереження й підвищить шанси на те, що дитина дійсно буде вас слухати. Немає нічого гіршого, ніж сидіти навпроти мами (тата) й гадати, що ж ти зробив неправильно. Для того щоби ще більше заспокоїти дитину, скажіть їй, що в неї не буде неприємностей з вами через те, що вона сказала або тільки збирається сказати.
4. Використовуйте вислови із займенником «Я»
Такі заяви – це чудовий спосіб сказати дитині про те, що ви відчуваєте, і зробити так, щоб вона уважно вас слухала. Твердження, що містять займенник «Я», вилучають з речень відтінок звинувачення, вони стають не звинувачувальними, а стверджують вашу думку. Ось як правильно скласти висловлювання з займенником «Я»: «Я відчуваю (емоція), коли (факт або ситуація, яка викликала емоцію). Я хотіла б (що ви хотіли б змінити)».
Важливо визначати конкретні почуття й поведінку. Неправильно казати «Я гніваюсь, коли ти робиш це». Слово «це» є занадто загальним, а загальне твердження легко призводить до гніву.
Скільки разів ми здіймали наші руки в розпачі й казали: «Ти просто сидиш, граєшся й не робиш домашнє завдання! Якщо ти не будеш робити домашню роботу щодня, ти погано напишеш контрольну в четвер!». Діти у відповідь або кричать, або ображаються. Усі ці «ти-ти-ти» у вашій мові сприймаються дитиною, як нападки. Дивіться, що відбувається, коли ми перетворюємо фразу на висловлювання із займенником «Я»: «Я хвилююсь і тривожусь, коли не бачу, що ти працюєш над домашнім завданням. Я хотів(ла) би бачити, що ти кожного дня займаєшся». Яку із цих двох фраз вам самому більше хотілось би почути?
5. Дайте дитині можливість відповісти
Нехай дитина відповість вам. Підтримуйте зоровий контакт і слухайте, доки вона закінчить. Не завершуйте й не починайте формулювати свою відповідь, поки вона не висловиться. Ви можете здивуватись тому, що почуєте, коли малюк відчує, що ви насправді його слухаєте. Наприклад, про виконання домашньої роботи дитина може сказати: «Мені довелося сьогодні весь день напружуватись. Моїй голові просто необхідний деякий час, щоб відпочити й пограти з конструктором». Хіба у всіх нас не буває таких напружених днів?6. Узагальніть усе, що ви почули
Перекажіть дитині те, що ви від неї почули. Наприклад, можна підсумувати те, що сказала дитина в пункті № 5: «Отже, я зрозумів(а), що ти не можеш розпочати виконання домашньої роботи просто зараз. Правильно?». Зверніть увагу на те, що не варто дослівно повторювати слова дитини. Обміркуйте її слова протягом деякого часу й викладіть власними словами. Їй також буде потрібен якийсь час, щоби подумати про те, що сказали ви, і вирішити, чи правильно ви її зрозуміли.
7. Не бійтесь мовчання
Люди зазвичай не ведуть діалог у швидкому темпі. У розмові часто виникають паузи й короткі періоди мовчання. Якщо ваша дитина не реагує відразу, не панікуйте! Мовчання не означає, що вона вас не слухає, також воно не означає, що вам необхідно продовжувати розмовляти. Мовчання свідчить про те, що дитина думає та слухає; і це чудово. Тому просто розслабтесь, підтримуйте зоровий контакт і дозвольте малюку подумати. Потім продовжуйте діалог, доки проблема не буде вирішена.
Практика активного слухання в реальному житті
Нижче наведена фактична розмова, яка відбулась між мамою та її дев'ятирічним сином.
Мама: «Петре, я би хотіла порозмовляти з тобою про виконання домашньої роботи. Ти не міг би підійти до столу за дві хвилини?» (Дитині може знадобитись кілька хвилин, щоби подумки перейти з одного заняття на інше.)
Мама (мати й син сидять за кухонним столом, фактори відволікання відсутні): «Отже, Петре, я знаю, що в тебе на цьому тижні багато домашніх завдань, я турбуюсь, тому що не бачу, щоб ти працював над ними. Я б менше переймалась, якби бачила, як ти робиш свою домашню роботу».
Син: «Я сам знаю, що мені треба робити. Я все зроблю!».
Мама: «Як я зрозуміла, ти знаєш усі свої завдання та впевнений у тому, що зможеш впоратися з ними. Правильно?». Син: «Так. Я можу впоратися з ними, хоча зараз я граюсь».
Мама: «Я відчуваю тривогу, тому що не знаю, коли ти плануєш робити свої завдання. Я хотіла би знати твій план».
Син (з полегшенням): «Он воно що! Сьогодні ввечері я планую зробити домашнє завдання з математики та вивчити правила з підручника з мови. Завтра мені треба буде позайматись англійською та прочитати параграф з біології».
Мама: «Добре! Я почула, що в тебе є чіткий план. Коли ти думаєш починати робити свою домашню роботу сьогодні?».
Син: «Мені ще трохи потрібно погратись. Я сяду за домашню роботу, коли ти почнеш готувати вечерю».
Мама: «Дуже добре! Покликати тебе, коли я почну готувати?».
Син: «Так. А я поки що пограюсь».
Це схоже на диво. Жодних криків, і дитина бере на себе відповідальність за виконання домашньої роботи. Після такої розмови величезне полегшення відчувають і мама, й син.
Скромний підхід
Батькам подобається, що діти вважають їх здатними все налагодити, виправити й вилікувати – від зміни підгузків до болю в серці. І ми самі хочемо в це вірити.
Але рано чи пізно дитина дізнається, що у вас немає відповідей на всі запитання. Частина того, що робить підлітковий вік таким важким, це те, що діти, зрештою, дізнаються напевно, що ми не в силах усе виправити. Вони починають бачити в нас людей, схильних помилятись.
Активне слухання передбачає скромний підхід до виховання дітей. Ви із самого початку визнаєте, що не можете впоратися з усім поодинці, вам потрібна допомога дитини – вашого партнера у процесі виховання.
Завдяки цьому скромний підхід робить підлітковий вік (з його великими проблемами) менш напруженим для всієї родини. Ваша дитина знає, що ви будете слухати й допомагати їй. Вона звикає до того, що її слухають і цінують її інтелектуальні здібності. Дитина впевнена, що разом з вами їй усе до снаги.
Ви коли-небудь зіштовхувалися з чимось подібним? Такі ситуації добре знайомі багатьом батькам. Іноді після вечері, коли домашні завдання ще не зроблені, навіть обережне нагадування про необхідність вивчити параграф з історії може перетворитись на третю світову війну. А коли ви з чоловіком опановуєте себе і знову набуваєте здатності міркувати розсудливо, ваш син, ображено зачинившись у своїй кімнаті, кричить вам звідти: «Я просто хочу, щоб ви, батьки, мене слухали й чули!». Але ви ж його чуєте! Чи ні?
Слухати можна по-різному. Щоб мати можливість аналізувати свої проблеми й колективно придумувати рішення, фахівці пропонують використовувати так зване «активне слухання». Дивно, але активне слухання також допомагає батькам ставати більш ефективними наставниками й вихователями.
Активне слухання вимагає повністю зосередитись на тому, що каже інша людина, не передбачати, що вона скаже далі, почувши перші кілька слів, і не відволікатись на придумування ідеальної відповіді, у той час як вона розмовляє з вами. Активне слухання вимагає відкинути припущення й зосередитись на тому, щоб зрозуміти почуття, мотиви й погляди іншої людини.
Ми цього не усвідомлюємо, але більшу частину часу ми, батьки, взагалі не слухаємо активно. Ми часто виправляємо дітей або пропонуємо свої рішення після того, як вислухали лише кілька слів? Як часто ми втрачаємо терпіння, коли діти намагаються перетворити свої складні думки й емоції на зв'язні речення? Як часто ми просто кидаємо погляд на ситуацію та вже знаємо, що треба робити, навіть не даючи дітям шансу щось пояснити? Настав час переглянути свій підхід до спілкування з дітьми.
Активне слухання – ключ до ефективного виховання
Будь-які стосунки будуються на спілкуванні. Але позитивні навички спілкування не приходять відразу. Вони вимагають практики й роботи над собою. Виховання, власне, це стосунки за допомогою спілкування. І активне слухання допомагає нам налагоджувати кращі стосунки з нашими дітьми.
Коли дитина відчуває, що її чують, вона знає, що її поважають, цінують і люблять. Коли наші діти відчувають, що ми дійсно слухаємо їх, це розвиває їхню упевненість у собі й підвищує самооцінку, до того ж знижує кількість суперечок. Це допомагає дітям відчувати себе розумними та здібними, а також розвиває емоційний інтелект.
Один з найбільш напружених моментів у житті сім'ї спостерігається відразу після приходу дитини додому зі школи. Над нею незримо висить необхідність виконати домашні завдання, позайматись на музичному інструменті, і батьки хочуть, щоб дитина відразу ж бралась до вирішення цих завдань. Але вона вважає за краще дочекатись більш сприятливого моменту. Це примушує батьків серйозно нервувати. І як тільки вони намагаються примусити дитину робити свою домашню роботу, це призводить до гніву, емоційних зривів і погано виконаної роботи.
Цілеспрямовано налаштовуючись на активне слухання, ви зможете домогтися зовсім іншого розвитку подій. Ось кілька порад про те, як почати слухати дитину активно.
1. Зробіть глибокий вдих
Справді, вдихніть глибше. Зверніть увагу на те, що ви зараз відчуваєте. Ви гніваєтеся? Засмучені? Роздратовані? Видихніть і заспокойтесь. Переносити в розмову з дитиною свій гнів або стан фрустрації, викликані вашим сприйняттям ситуації (або тим, що сталося протягом дня, - що ще гірше), не найкраща ідея. Ви досягнете кращих результатів, якщо збережете спокій, відкритість і позитивне ставлення.
2. Зоровий контакт
Зоровий контакт демонструє увагу й інтерес до того, що людина каже. Тому позбудьтесь усіх чинників, що відволікають. Приберіть телефон, вимкніть телевізор і відкладіть книгу. Є тільки ви й дитина. Деякі діти неохоче йдуть на зоровий контакт. У цьому випадку проявіть делікатність і ввічливо попросіть малюка подивитись на вас. Підтримуючи зоровий контакт, ви показуєте дитині, що вона для вас важлива.
3. Визначте мету
Скажіть дитині, про що ви хочете з нею порозмовляти. Наприклад: «Петре, я хотів(ла) би порозмовляти з тобою про домашню роботу». Це допоможе прибрати будь-які застереження й підвищить шанси на те, що дитина дійсно буде вас слухати. Немає нічого гіршого, ніж сидіти навпроти мами (тата) й гадати, що ж ти зробив неправильно. Для того щоби ще більше заспокоїти дитину, скажіть їй, що в неї не буде неприємностей з вами через те, що вона сказала або тільки збирається сказати.
4. Використовуйте вислови із займенником «Я»
Такі заяви – це чудовий спосіб сказати дитині про те, що ви відчуваєте, і зробити так, щоб вона уважно вас слухала. Твердження, що містять займенник «Я», вилучають з речень відтінок звинувачення, вони стають не звинувачувальними, а стверджують вашу думку. Ось як правильно скласти висловлювання з займенником «Я»: «Я відчуваю (емоція), коли (факт або ситуація, яка викликала емоцію). Я хотіла б (що ви хотіли б змінити)».
Важливо визначати конкретні почуття й поведінку. Неправильно казати «Я гніваюсь, коли ти робиш це». Слово «це» є занадто загальним, а загальне твердження легко призводить до гніву.
Скільки разів ми здіймали наші руки в розпачі й казали: «Ти просто сидиш, граєшся й не робиш домашнє завдання! Якщо ти не будеш робити домашню роботу щодня, ти погано напишеш контрольну в четвер!». Діти у відповідь або кричать, або ображаються. Усі ці «ти-ти-ти» у вашій мові сприймаються дитиною, як нападки. Дивіться, що відбувається, коли ми перетворюємо фразу на висловлювання із займенником «Я»: «Я хвилююсь і тривожусь, коли не бачу, що ти працюєш над домашнім завданням. Я хотів(ла) би бачити, що ти кожного дня займаєшся». Яку із цих двох фраз вам самому більше хотілось би почути?
5. Дайте дитині можливість відповісти
Нехай дитина відповість вам. Підтримуйте зоровий контакт і слухайте, доки вона закінчить. Не завершуйте й не починайте формулювати свою відповідь, поки вона не висловиться. Ви можете здивуватись тому, що почуєте, коли малюк відчує, що ви насправді його слухаєте. Наприклад, про виконання домашньої роботи дитина може сказати: «Мені довелося сьогодні весь день напружуватись. Моїй голові просто необхідний деякий час, щоб відпочити й пограти з конструктором». Хіба у всіх нас не буває таких напружених днів?6. Узагальніть усе, що ви почули
Перекажіть дитині те, що ви від неї почули. Наприклад, можна підсумувати те, що сказала дитина в пункті № 5: «Отже, я зрозумів(а), що ти не можеш розпочати виконання домашньої роботи просто зараз. Правильно?». Зверніть увагу на те, що не варто дослівно повторювати слова дитини. Обміркуйте її слова протягом деякого часу й викладіть власними словами. Їй також буде потрібен якийсь час, щоби подумати про те, що сказали ви, і вирішити, чи правильно ви її зрозуміли.
7. Не бійтесь мовчання
Люди зазвичай не ведуть діалог у швидкому темпі. У розмові часто виникають паузи й короткі періоди мовчання. Якщо ваша дитина не реагує відразу, не панікуйте! Мовчання не означає, що вона вас не слухає, також воно не означає, що вам необхідно продовжувати розмовляти. Мовчання свідчить про те, що дитина думає та слухає; і це чудово. Тому просто розслабтесь, підтримуйте зоровий контакт і дозвольте малюку подумати. Потім продовжуйте діалог, доки проблема не буде вирішена.
Практика активного слухання в реальному житті
Нижче наведена фактична розмова, яка відбулась між мамою та її дев'ятирічним сином.
Мама: «Петре, я би хотіла порозмовляти з тобою про виконання домашньої роботи. Ти не міг би підійти до столу за дві хвилини?» (Дитині може знадобитись кілька хвилин, щоби подумки перейти з одного заняття на інше.)
Мама (мати й син сидять за кухонним столом, фактори відволікання відсутні): «Отже, Петре, я знаю, що в тебе на цьому тижні багато домашніх завдань, я турбуюсь, тому що не бачу, щоб ти працював над ними. Я б менше переймалась, якби бачила, як ти робиш свою домашню роботу».
Син: «Я сам знаю, що мені треба робити. Я все зроблю!».
Мама: «Як я зрозуміла, ти знаєш усі свої завдання та впевнений у тому, що зможеш впоратися з ними. Правильно?». Син: «Так. Я можу впоратися з ними, хоча зараз я граюсь».
Мама: «Я відчуваю тривогу, тому що не знаю, коли ти плануєш робити свої завдання. Я хотіла би знати твій план».
Син (з полегшенням): «Он воно що! Сьогодні ввечері я планую зробити домашнє завдання з математики та вивчити правила з підручника з мови. Завтра мені треба буде позайматись англійською та прочитати параграф з біології».
Мама: «Добре! Я почула, що в тебе є чіткий план. Коли ти думаєш починати робити свою домашню роботу сьогодні?».
Син: «Мені ще трохи потрібно погратись. Я сяду за домашню роботу, коли ти почнеш готувати вечерю».
Мама: «Дуже добре! Покликати тебе, коли я почну готувати?».
Син: «Так. А я поки що пограюсь».
Це схоже на диво. Жодних криків, і дитина бере на себе відповідальність за виконання домашньої роботи. Після такої розмови величезне полегшення відчувають і мама, й син.
Скромний підхід
Батькам подобається, що діти вважають їх здатними все налагодити, виправити й вилікувати – від зміни підгузків до болю в серці. І ми самі хочемо в це вірити.
Але рано чи пізно дитина дізнається, що у вас немає відповідей на всі запитання. Частина того, що робить підлітковий вік таким важким, це те, що діти, зрештою, дізнаються напевно, що ми не в силах усе виправити. Вони починають бачити в нас людей, схильних помилятись.
Активне слухання передбачає скромний підхід до виховання дітей. Ви із самого початку визнаєте, що не можете впоратися з усім поодинці, вам потрібна допомога дитини – вашого партнера у процесі виховання.
Завдяки цьому скромний підхід робить підлітковий вік (з його великими проблемами) менш напруженим для всієї родини. Ваша дитина знає, що ви будете слухати й допомагати їй. Вона звикає до того, що її слухають і цінують її інтелектуальні здібності. Дитина впевнена, що разом з вами їй усе до снаги.
Немає коментарів:
Дописати коментар